Дробний Іван Михайлович

        На одній із затишних вулиць села Срібне , серед вишень, яблунь та груш приховалась садиба, у якій жив ветеран війни та праці Іван Михайлович Дробний.
         А народився ветеран в селі Андріївка Великоновоселківського району. Окрім нього, в родині було ще троє дітей. Дитинство було нелегким. Семирічним хлопчиком пережив голод. Жили тоді в куренях, бо де біднякам взяти гроші на хату. Однак це не заважало малому Іванку тягнутися до знань. До війни закінчив семирічку. Продовжити навчання перешкоджала війна. В роки окупації залишався в селі. А коли на Донбас прийшло визволення, 16-річного парубка мобілізували до діючої армії – війна ж ще тривала. 
        Свій бойовий шлях рядовий Іван Дробний розпочав на 4-му Українському фронті, а конкретніше в 362-му стрілецькому полку 315 стрілецької дивізії. 4 листопада під час штурму Перекопу отримав поранення і був евакуйований до госпіталю в місті Баку. Лікування в ньому завершилося для солдата комісуванням. 
        Повернувся наприкінці лютого 1944 року в село Ясенове, куди перед війною перебралася родина Дробних. Відпочивав Іван вдома менше тижня. А 4 березня він був призначений бригадиром колгоспної польової бригади. Працювати стало легше, коли Іван допоміг відремонтувати нафтодвигун.
        У 1947 році Покровський (Красноармійський) райком Компартії України направив молодого бригадира на навчання до дворічної школи голів колгоспу в Донецьку. Отримавши диплом з відзнакою, Іван знову очолив бригаду. Знайомлячись з його трудовою біографією, дізнаєшся, наскільки багатогранна людина наш земляк: працював заступником голови колгоспу, два рази очолював сільське споживче товариство, протягом десяти років займав посаду голови  Срібненської  сільради. Він не обмежився знаннями, отриманими в школі голів колгоспу, і вступив на заочне відділення історичного факультету Донецького державного університету. Закінчивши його, став працювати вчителем історії та економічної географії зарубіжних країн. А пізніше життя повернуло на круги своя: наприкінці 70-х років минулого століття Іван Михайлович Дробний понад чотири роки працював бригадиром комплексної бригади № 4 колгоспу імені Горького. І скрізь, де б він не працював, завжди панували дисципліна та порядок, перевиконувались виробничі завдання.
       На заслужений відпочинок він пішов у 1980 році. Його ратний і трудовий подвиг відзначено орденами Великої Вітчизняної війни та медалями „ За відвагу", „За доблесну працю у роки Великої Вітчизняної війни".
        Улюбленим заняттям Івана Михайловича в ті роки були конярство та бджільництво, а ще голуби.
       Іван Михайлович разом зі своєю дружиною Ніною Юхимівною виховали гідну зміну – двох синів: Іван Іванович пішов стежкою батька і нині очолює  СТОВ  Агрофірма  „Дружба", а Олександр Іванович працює лікарем.



Щербина Дмитро Михайлович

        Народився 24 грудня 1924 року у селі Матвіївна  Семенівського району Полтавської області.
        Працювати почав ще з дитинства: допомагав батькам по господарству, а влітку працював у колгоспі. На війну забрали ще зовсім молодим. Хлопцеві було лише сімнадцять років. 
        Воював на рідній Україні, а також у Смоленську та Санкт – Петербурзі. Всього було на тяжкому воєнному шляху, але юнак не здавався. Повернувся з війни у 1947 році. Два роки служив у рядах Радянської Армії. Після служби пішов працювати, а згодом одружився. 
        У вересні 1971 року переїхав зі своєю сім’єю до села Ясенове. Дмитро Михайлович мав трьох дітей: два хлопці та дівчину. Але живою залишилася тільки дочка. Має багато онуків та правнуків. Нагороджений медалями та орденами.



Єрмак Григорій Васильович

     Народився у 1924 році в селі Андріївка Новоселківського району Донецької області.
     У вересні 1943 року Григорія Васильовича забрали на фронт. Він брав участь у визволенні Лівобережної України, а точніше Запорізької та Херсонської областей. Визволяв і Західну Україну. Потім їхній загін відправився до Польщі, де брали Варшаву, Берлін, Мінськ. Після Польщі, переміщено в Германію, де Григорій Васильович був розвідником. Юнака було два рази поранено.
  Закінчив воювати Григорій Васильович у Берліні, де із своїм законом врятували залізницю, шпиталь та дев’ять кварталів.
  Після війни повернувся на свою рідну Батьківщину. У 50-ті роки переїхав жити в село Срібне.
  Нагороди: орден Великої Вітчизняної війни, орден Слави, медаль за відвагу, медаль за визволення Варшави і за взяття Берліна.


Гречук Михайло Єгорович

       Народився Михайло Єгорович 22 червня 1921 року в селі Олексіївка Великоновоселківського району Донецької області в сім’ї звичайних селян. Батька звали Єгор Іванович, а матір – Марфа Михайлівна. Закінчив 7 класів Олексіївської школи. У 1965 році закінчив Красногорівський сільськогосподарський технікум. 
      29 вересня 1940 року був призваний в армію. Служив в десантних військах. 
      Служба була тяжкою, майже кожного дня нашого земляка „закидали” на нові фронти. Ось що говорить Михайло Єгорович про ті страшні роки: „ Всього я пам’ятати не можу. Але можу сказати, що це дуже страшно, коли на тебе з штиком іде ворог і ти думаєш „ я його – чи він мене ” . Війна була жорстокою і страшною, навіть словами не можна це передати ”. 
      Самі найзапекліші бої почалися з 24 лютого 1943 року у ході Орловсько– Курської битви. Саме з лютого почалося визволення України від німецько – фашистських загарбників. Спочатку визволяли Луганську область, потім Донецьку, а саме Покровський (Красноармійський) регіон. Такими темпами просувалися аж до Карпат. Саме тут, 9 травня 1944 року, Михайло Єгорович потрапив до госпіталя,  де перебував аж три місяці. 
     З фронту наш земляк повернувся в село Петровського Покровського (Красноармійського) району Донецької області.      
     Михайло Єгорович був нагороджений медалями та орденами.         
     Нагороди: орден Великої Вітчизняної війни, орден Слави, медаль «За відвагу».

Карабут Михайло Микитович

    Народився у 1925 році в селі Ясенове , Покровського (Красноармійського)району, Донецької області. Дитинство пройшло, як і в усіх хлопців.
      У вересні 1943 року Михайло Микитович був призваний до лав армії. Село тоді належало до Селидівського району, тому призовники буди зібрані у місті Селидове, у клубі імені Петровського. Там переночували, а на ранок вишикували новобранців і відправили пішки на радгосп  „ Селидівський ",на Олексіївку, через Петровку. Там заночували, а на ранок знову колоною пішки на Гуляй-Поле. Там проходили військові навчання: вивчали кулемет, гвинтівку, проходили стройову підготовку. Через місяць відправили на Запоріжжя, і відразу – перший бій… 
            Потім - знову бої . Спочатку воювали без військового обмундирування, потім підвезли. Одного дня приїхало військове начальство: „ Хто 1925 року народження? Вийти із строю! " Так Михайло Микитович був направлений у штаб армії. Після підготовки два тижні прослужив у п. Чапліновка командиром взводу. Через діякий час прийшов наказ про переведення до полкового училища у Сталінграді. Це був 1944 рік. На розвалинах Сталінграда працювали військовополонені німецькі солдати: розбирали каміння, руїни. Звичайно, робота тяжка, але наші солдати з них не знущалися поводилися по-людськи.
  Михайло Микитович служив у 356-му запасному стройовому полку. Потім був направлений на фронт. Воював у Польщі: брав участь у визволенні Кракова, потім – Красного, Варшави… За цей час був тричі поранений.
  Останній раз був поранений у ногу, і був відправлений у госпіталь у глибокий тил: аж на Урал, у місто Чкалов. Після лікування вже не потрапив у свою частину. Але знову ж таки воював у Польщі. Тяжкі були бої: доводилось переносити і холод, і голод, і сильні морози, і зливи…
  Ось такий бойовий шлях пройшов Карабут Михайло Микитович.

Життя ветерана у фотографіях



Солдат Соломка Іван Григорович



Безтурботне повоєнне життя разом з дружиною



Іван Григорович у родинному колі доньок і онуків



Іван Григорович на зустрічі з сільським головою



У дружньому колі земляків-ветеранів



Завжди разом у радості та горі з дружиною



Свято Перемоги



Підготувала учитель історії Солдатенко Тетяна  Сергіївна